Цей народ веде свій родовід від колхів, створив могутнє царство Лазика і протягом століть балансував між Візантією, Персією та Османською імперією. Їхня мова, близька до мегрельської, сьогодні під загрозою, але активісти докладають зусиль, щоб вона не зникла.
Лази залишаються одним із найзагадковіших народів Кавказу: їхня історія повна драматичних поворотів, а сучасне життя сповнене пошуку ідентичності між турецьким і грузинським світами.
Хто такі лази і де вони живуть
Оцінки чисельності різняться. За даними Енциклопедії Сучасної України, у Туреччині проживає близько 50 тисяч лазів, у Грузії — понад три тисячі. Інші джерела, зокрема оцінки дослідників і активістів, називають цифри від 100 тисяч до півтора мільйона. Така розбіжність пояснюється тим, що в Туреччині етнічну приналежність не фіксують у переписах, а багато лазів вже кілька поколінь говорять лише турецькою.
У великих містах — Стамбулі, Анкарі, Ізмірі — сформувалися чималі діаспорні громади. Там лази часто зберігають зв’язок із рідними селами через сімейні свята, чайні плантації та традиційну музику.
Від Колхіди до Османської імперії: історичний шлях
Це була потужна держава, яка балансувала між Візантією та Сасанідською Персією. У VI столітті Лазика стала ареною запеклих війн. Візантійські імператори прагнули контролювати чорноморські проходи, а перси — розширити вплив на захід. Урешті-решт Лазика залишилася у сфері впливу Константинополя, а християнство стало державною релігією. Першим християнським царем вважають Губаза I.
Після VIII століття територія увійшла до складу Абхазького царства, а згодом — об’єднаної Грузії. У XVI столітті регіон захопили османи. Саме тоді більшість лазів прийняла іслам сунітського толку. Ті, хто залишився на грузинському боці, переважно зберегли православ’я.
Російсько-турецька війна 1877–1878 років спричинила хвилю переселень. Багато лазів змушені були покинути рідні землі й оселитися в західних провінціях Туреччини та в Стамбулі. У 1944 році лази, які жили в Радянській Грузії, зазнали депортації до Середньої Азії — трагічна сторінка, про яку досі рідко згадують.
Лазька мова: скарб, який зникає
За оцінками ЮНЕСКО, лазька мова перебуває під серйозною загрозою. У середині XX століття носіїв було значно більше, а сьогодні активних мовців налічують від 20 до 150 тисяч. Молодь у більшості сіл уже говорить переважно турецькою, а лазьку чує лише від бабусь і дідусів.
Проте з 1990-х років почалося культурне відродження. З’явилися організації на кшталт Lazika Publishing Collective, Лазький інститут у Стамбулі, культурні асоціації. У 2013 році Міністерство освіти Туреччини дозволило викладати лазьку мову як факультатив у школах чорноморського регіону. З’являються двомовні книги, пісні, радіопередачі. Відомий музикант Казим Коюнжу, який заспівав лазькою, став символом цього руху для молоді.
За моїм досвідом спілкування з лазькими активістами в онлайн-спільнотах, багато хто з молодих людей починає вивчати мову саме через музику та сімейні історії — це дає надію, що лазурі не зникне остаточно.
Традиційна культура та повсякденне життя
Традиційний одяг — яскравий і практичний. Чоловіки носили штани особливого крою, жилети, пояси з кинджалами, жінки — довгі сукні з орнаментами. Сьогодні такий одяг одягають переважно на свята та фестивалі. Народний танець хороні (або лазьке хоро) — енергійний, із різкими рухами, які відображають і войовничий, і життєрадісний характер народу.
Музика лазів багата на струнні інструменти та характерні мелодії чорноморського узбережжя. Усне фольклорне багатство включає легенди про Колхіду, пісні про море та гори, казки про сміливих моряків.
У побуті лази відомі гостинністю. Традиційна кухня — це страви з кукурудзяного борошна, свіжої риби, зелені, сиру та м’яса. Чай п’ють майже безперервно, і чайна церемонія часто стає приводом для довгих розмов про минуле.
Сучасні виклики та пошук ідентичності
У Грузії ситуація інша. Там лази офіційно розглядаються як частина грузинського народу, і їхня мова підтримується меншою мірою. Прикордонне село Сарпі залишається своєрідним культурним мостом між двома країнами.
Економічні зміни також впливають на громаду. Молодь часто виїжджає на заробітки до великих міст або за кордон. Чайні плантації та туризм на чорноморському узбережжі дають роботу, але традиційний спосіб життя поступово змінюється.
| Аспект | Туреччина | Грузія |
|---|---|---|
| Чисельність (оцінки) | 100 тис. – 1,5 млн | 1–3 тис. |
| Релігія | Переважно сунітський іслам | Переважно православ’я |
| Статус мови | Під загрозою, факультатив у школах | Обмежене використання |
| Офіційне визнання | Відсутнє | Як субетнос грузин |
Лази продовжують писати свою історію. Їхні гори й море, чайні плантації й старі пісні, мова, яку намагаються врятувати онуки, — усе це створює живу тканину культури, яка не хоче зникати. У селах Ризе та Артвіну ще можна почути, як літні люди розмовляють лазурі, а в стамбульських кав’ярнях молодь обговорює нові книги та музичні проєкти. Цей народ пройшов через імперії, війни та асиміляцію, але досі зберігає власний голос на чорноморському березі.
