Рунгури — це село в Печеніжинській громаді Коломийського району Івано-Франківської області, розташоване на перших карпатських пагорбах по обидва береги річки Лючка. Засноване 1579 року, воно зберігає гуцульську душу, пам’ять про опришків і нафтовий бум кінця XIX століття. Сьогодні тут живуть близько 2500 мешканців, а нова криниця з соровицею на Боянці вже приваблює туристів, які шукають справжній карпатський колорит.
Село пережило татарські набіги, панщину, дві світові війни, радянську перейменування на Новомарківку і повернення історичної назви. Його історія тісно переплетена з іменем Олекси Довбуша, солеварінням і першими нафтовими свердловинами Прикарпаття. У 2026 році Рунгури залишаються живим свідком гуцульської стійкості, де природа, традиції та сучасні ініціативи місцевих жителів створюють унікальний простір для життя і відпочинку.
Це місце, де кожен куток має свою назву — Пискавець, Бандурка, Золотий, Сухий, — а ліси й потоки досі годують і лікують. Рунгури не просто точка на карті, а глибокий шар української історії, який варто пізнавати не поспіхом.
Географія та природа: де рівнина зустрічається з горами
Рунгури розкинулися на висоті 363 метри над рівнем моря, а найвищі точки — Варатики — сягають 786 метрів. Село лежить у так званій Печеніжинській ямі, оточене пагорбами, що поступово переходять у справжні карпатські схили. Річка Лючка (місцеві ще називають її Сопілкою) ділить територію навпіл, а численні потоки — Сухий, Золотий, Чептура, Глибокий — створюють мереживо долин і урочищ. Площа села становить близько 2465 гектарів, з яких понад 1300 займають ліси — букові, ялицеві, смерекові з домішкою модрини.
Природа тут багата на лікарські рослини, ягоди, гриби та вапнякові відклади. Урочища мають давні назви: Бандурка, Бобичів, Галанів, Грунь, Клопета, Царина, Пантела. Кожне з них зберігає пам’ять про минуле — від пасовиськ до місць, де колись варили сіль. За моїм досвідом, саме в таких мікрорельєфах найкраще відчувається гуцульський характер місцевості: круті підйоми змінюються пологими луками, а в повітрі завжди відчувається запах хвої та вологої землі.
Клімат помірно-континентальний з помітним впливом гір. Зими сніжні, літа прохолодні. У 2026 році місцеві мешканці все частіше говорять про зміни: сніг тримається коротше, а літні зливи стають інтенсивнішими. Це впливає на сільське господарство — городи й сінокоси потребують більше уваги. Типова помилка тих, хто приїжджає вперше, — недооцінювати відстані між кутками. Від Долішнього кінця до Горішнього можна витратити годину пішки, особливо якщо йти лісовими стежками.
Приклад практичного використання природи — збір лікарських трав і ягід. У нашій практиці місцеві жінки досі готують настоянки з цмину, звіробою та шипшини, а грибні місця в урочищі Решетів відомі далеко за межами громади. Екологічний баланс підтримується завдяки значним лісовим масивам, але вирубки минулих десятиліть залишили сліди. Сьогодні громада пильніше ставиться до охорони зелених зон, розуміючи, що саме вони формують туристичну привабливість села.
Населення — близько 2492–2501 особи (дані початку 2000-х і 2016 року). Площа — 8,05 км² за офіційною статистикою, фактично з угіддями до 2465 га. Ліси займають понад половину території. Відстань до Коломиї — 17 км, до Печеніжина — 4 км. Найвища точка — 786 м.
Заснування та перші століття: від татарських втікачів до опришків
Перша писемна згадка про Рунгури датується 1579 роком. Тоді в селі було щонайменше десять родин, які платили податки панам із Тенчина. Назва має кілька версій походження: від латинського кореня, пов’язаного з розчищенням лісу, від «руно» й «гори», або від імені першого поселенця. У документах XVI–XVII століть село фігурує як Рунгери, Рунгари, Рунгори.
Заселення йшло з горішньої частини — урочищ Золотий, Сухий, Петрічєва. Люди тікали від татарських набігів, які в XVI столітті неодноразово спалювали Коломию. Пізніше додавалися втікачі від панщини та епідемій чуми 1652, 1709, 1760 і 1772 років. У 1722 році вже нараховувалося 42 господарства, які виконували 3300 днів панщини на рік — значно більше, ніж у сусідніх селах.
Особливе місце в історії займає опришківський рух. Брати Жолоб’єки з Рунгурів діяли в загоні Івана Пискливого на початку XVIII століття. Найвідоміший зв’язок — з Олексою Довбушем. Він народився в хуторі Бобичів, який належав до Рунгурів. Архівні підтвердження 1738 року прямо вказують на «двох братів Довбушів з Рунгур». Легенди про скарби Довбуша досі живуть у місцевих розповідях, а урочище Дворище пам’ятає напади на панські маєтки.
Практичний нюанс тих часів — солеваріння. У 1722 році працювали дві варні: Болшивська з трьома вежами і Боянська з двома. Сіль возили Соляною дорогою до Коломиї. Підводний камінь сучасного розуміння цієї історії — ідеалізація опришків. Насправді це був жорстокий час боротьби за виживання, де межа між захистом і розбоєм часто стиралася. У 2026 році місцеві краєзнавці активно збирають усні свідчення, щоб відновити реальну картину тих подій без зайвої романтики.
Австрійська доба і нафтовий бум: коли Рунгури стали промисловим центром
Після першого поділу Речі Посполитої 1772 року село увійшло до складу Австрійської імперії. Реформи Йосифа II послабили панщину, а 1848 рік приніс її остаточне скасування — про це досі нагадують збережені хрести й каплички. У другій половині XIX століття Рунгури пережили справжній економічний злет завдяки нафті.
Перша свердловина з’явилася в урочищі Ропи 1871–1872 років. До 1875-го їх було вже п’ять. Компанії Щепановського, Розенкранца та інших розвивали видобуток. Найвідоміша шахта «Ванда» сягала майже 95 метрів і давала роботу сотням людей. На піку працювало до 700 робітників. Нафту переробляли на заводі в Печеніжині, який випускав 300–1000 бочок на день. Залізниця Коломия–Ропи, відкрита 1887 року, зробила село важливим транспортним вузлом.
Приклад успіху — Станіслав Щепановський, який впровадив глибоке буріння. Проте були й трагедії: вибухи, страйки 1890-х років, важкі умови праці. Після Першої світової війни видобуток різко впав, а після Другої остаточно припинився. Типова помилка сучасних дослідників — вважати нафтовий період лише «золотою добою». Насправді він приніс і соціальну напругу, і екологічні наслідки, які відчуваються досі в ландшафті урочища Ропи.
У 2026 році залишки старої інфраструктури цікавлять індустріальних туристів. Місцеві активісти пропонують створювати маршрути «нафтової спадщини», поєднуючи їх із природними стежками. Це один із способів перетворити історичну пам’ять на економічний ресурс без шкоди для довкілля.
Міф: Рунгури завжди були тихим гуцульським селом. Реальність: у кінці XIX століття це був промисловий центр із сотнями робітників і залізницею. Міф: Довбуш лише легенда. Реальність: архівні документи підтверджують його зв’язок із хутором Бобичів.
XX століття: війни, перейменування і повернення імені
Перша світова війна принесла мобілізацію до австро-угорської армії, російську окупацію 1914–1917 років із грабунками й епідеміями. Місцеві брали участь в Українських січових стрільцях і Українській галицькій армії. У листопаді 1918-го село підтримало ЗУНР. Після польської окупації почалися репресії й пацифікація 1930 року.
Друга світова стала найтрагічнішою. У 1941–1944 роках під німецькою й угорською окупацією вивезли на роботу 41 чоловіка і 11 жінок. У травні 1944-го угорські війська спалили 680–790 хат, церкву й школу. Загинуло близько 110 людей. Фронт проходив через урочища Поляна і Пантела. Після війни село відбудовували, але 1946 року його перейменували на Новомарківку. Історичну назву повернули лише 1993-го.
Радянський період приніс колективізацію, боротьбу з УПА, руйнування залізниці партизанами. У 1945 році УПА розібрала рейки, щоб зупинити вивезення людей. Останній поїзд пройшов центром Коломиї 1967 року. Приклад стійкості — місцеві, які зберігали греко-католицьку віру в підпіллі й передавали дітям гуцульські пісні.
У 2026 році громада активно вшановує пам’ять про жертв і героїв. Встановлюють хрести, проводять освячення місць загибелі вояків УПА. Підводний камінь — ризик політизації історії. Найкращий підхід — спиратися на конкретні імена й архівні факти, а не на загальні гасла.
Культура, традиції та сучасне життя громади
Рунгури — гуцульське село з глибокими традиціями. Церква святого Михаїла, збудована 1810 року в гуцульському стилі, довго була духовним центром. Товариства «Просвіта», «Січ», «Сокіл» на початку XX століття формували національну свідомість. Сьогодні місцеві майстрині тчуть рушники, а фольклорні колективи зберігають коломийки й балади про війну.
У 2025 році подружжя Миколи та Марії Оленин облаштувало туристичну локацію «Соровиця на Боянці». Це криниця з природним соляним розчином — спадщина давнього солеваріння. Соровиця багата мікроелементами і використовується для лікування. Локація вже стала місцем відпочинку й фотосесій.
Практичний аспект сучасного життя — поєднання сільського господарства з туризмом. Багато родин тримають пасіки, розводять худобу, вирощують овочі. Молодь частково виїжджає, але частина повертається, створюючи гостьові будинки. Типова помилка приїжджих — очікувати інфраструктуру великого курорту. Тут все камерніше: домашні сири, мед, вечірні розповіді біля печі.
За моїм досвідом, саме в таких селах, як Рунгури, найкраще відчувається жива українська культура без сценічного глянцю. У 2026 році громада розвиває маршрути, що поєднують соровицю, лісові стежки й місця, пов’язані з Довбушем. Це дає шанс зберегти село живим і привабливим для наступних поколінь.
- Обов’язково скуштувати місцеву соровицю на Боянці
- Пройти стежкою через урочище Золотий або Сухий
- Поговорити зі старшими мешканцями про Довбуша і нафту
- Взяти з собою зручне взуття — рельєф непростий
- Підтримати місцевих: купити мед, сир чи ткані вироби
Туристичний потенціал і перспективи 2026 року
Рунгури ніколи не були масовим курортом, і в цьому їхня сила. Тут немає великих готелів і галасливих розваг. Натомість є тиша, чисте повітря, смак справжньої карпатської води й можливість почути живу історію. Нова локація з соровицею — лише перший крок. Місцеві вже думають про марковані стежки, інформаційні стенди та невеликі еко-садиби.
Порівняно з популярними гуцульськими селами Буковини чи Закарпаття, Рунгури залишаються менш відомими. Це дає перевагу тим, хто шукає автентичності. Приклад успішної ініціативи — відкриття криниці 2025 року, яке зібрало громаду й привернуло увагу обласних медіа. У 2026-му очікується зростання інтересу з боку туристів, які їдуть у Коломию і хочуть побачити щось більше, ніж стандартні маршрути.
Підводні камені розвитку — відсутність якісних доріг у деяких кутках і обмежена кількість місць для ночівлі. Якщо громада не скоординує зусилля, потенціал може залишитися нереалізованим. Альтернативний підхід — розвивати «тихий туризм»: етнографічні майстер-класи, збір трав, фототури в різні пори року. Саме такий формат найбільше відповідає характеру села.
Емоційний акцент 2026 року — відчуття, що історія тут не музейна. Вона живе в розповідях, у назвах урочищ, у смаку солі з криниці. Рунгури доводять, що навіть невелике карпатське село може залишатися центром сили, пам’яті й майбутнього.
З 1946 по 1993 рік село офіційно називалося Новомарківка. Повернення історичної назви Рунгури стало символом відновлення національної пам’яті після десятиліть радянської політики перейменувань.
Рунгури сьогодні — це не лише точка на карті Івано-Франківщини. Це живий організм, де кожне покоління додає свій шар до багатовікової історії. Від опришківських стежок і нафтових вищек до сучасної криниці з соровицею — село продовжує писати свою історію. Ті, хто приїжджає сюди з відкритим серцем, повертаються з відчуттям, що торкнулися чогось справжнього і незмінного в змінному світі.
